Кубань – земля українська, козача?..

by Yaroslav Hradowy

Колись давно, 230 років назад, тисячі українських козаків цілими селами приїхали жити на південь Росії, на малозаселені території Російської імперії.

Тепер, коли Російської імперії вже не існує, нема вже і комуністичної Росії, цікаво було б подивитися, що сталося з нащадками того геройського покоління українців.

Ось тут є відео розмови українських журналістів з жителями кубанської станиці, знятому в 1990-х роках, тобто якраз після розпаду Союзу.

Як видно з розмови, старе покоління ще розуміє українську мову, хоча для них вона кубанська балачка. Ці люди, ще пам’ятають що дуже давно у них в школах викладали українську мову. Але молодь вже тим зовсім не цікавиться. І мову, звичайно, не розуміє.

А ось книга-репортаж українського вчителя Петра Волиняка «Кубань – земля українська, козача…» (http://diasporiana.org.ua/ukrainica/2680-volinyak-p-kuban-zemlya-ukrayinska-kozacha), який перебував в кубанській українській станичній школі в 1932-33 роках. Ця друкована в імміграції маленька книжечка дуже точно і яскраво відображає реалії тих років, про які згадують ці діди з відео.

Щоб зрозуміти контекст цієї оповідки-репортажу потрібно заглянути трохи глибше в історію кубанських козаків.

Через 17 років після зруйнування російським військом Запорізької Січі, 30 червня 1792 року Катерина ІІ дарувала українським козакам землі на Кубані. За цей час ті запорожці, які залишилися в Україні допомогли Росії перемогти турків в Причорномор’ї. За це їх прозвали чорноморцями, і таким ім’ям i дотепер кубанці називають себе і своїх предків.

У вічне користування війську надавався “остров фана-гория со всею землею, лежащей на правой стороне реки Кубань — от устья её к усть-Лабинскому редуту, так, чтобы с одной стороны река Кубань, с другой же Азовское море до Ейского городка служило границей войсковой земли”. Таким чином колишні запорожці отримали 28 тисяч кв. верст Кубанської землі . За новим Чорноморським військом закріплювались старовинні запорозькі привілеї — власне самоврядування і власне військове правління. Війську надавалося право вільного економічного порядкування і торгівлі. Губернатору Таврії доручалося звільнити всіх запорожців від кріпацтва і дозволити їм приєднатися до чорноморців, а війську для переселення на Кубань надавалися кошти у сумі 30 тисяч крб., провіянт і “всевозможные вспоможения”. [Дмитро Білий. “Малиновий Клин”]

Таке рішення цариці було результатом збігу інтересів козацтва, яких тільки но розселили на забузьких землях і куди почали вводити помаленьку кріпацтво, і імперії, яка хотіла позбутися волелюбного народу в Україні та заселити нічийні землі, які прилягали до Кавказу.

До більшовицького перевороту, переселенці з України жили тут приблизно так само як і в Україні до того – такі ж хати (до речі збереглися і дотепер), їжа, звичаї, пісні. Військові козаки служили в регулярній армії, і були в походах по всій території Росії, але в станицях було своє місцеве управління, яке прямо не підкорялося російській владі. Таке статус кво підходило для обох сторін. Були спроби додати туди некозаче населення, переважно з України, але місцеві цуралися пришельців, яких називали іногородніми. Також поступово через школи з переважним викладанням російською, станичній люди почали забувати свої корені. Але мова і звичаї передавалися з покоління в покоління, і збереглися.

За часів УНР українські сили на Кубані проголосили Кубанську Народну Республіку, і навіть хотіли приєднатися до УНР на правах федерації. Могла би бути УФР, але гримуча суміш більшовизму, білогвардівщини і атаманщини на тих землях роздривали людей у різні сторони. Врешті більшовики перемогли всюди. На перших порах, поки нова влада ще не відчула своєї сили, на Кубані, там де жило багато українців,  дозволили українські школи і навіть вищі навчальні заклади. Патріоти вчителі з України поїхали туди викладати. Це почалося десь з 1924 року. І закінчилося в 1933 році. В розпалі голодомору. В той час зі станиць українськомовні сім’ї (більш заможні козаки, які старалися вижити, і не дуже хотіли на трудодні в колгоспи) вивозилися на  поселення в Сибір і інші малозаселені частини країни. В станицях залишилося тільки по кілька родин. На їх місце завозили поселенців з різних частин Росії, але не з України, і навіть давали їм продуктові пайки і поселяли в залишені хати, а місцевим нічим не допомагали, залишали їх помирати з голоду.

З початку 1930-х років школи українські переводили на “язик”, а вчителів, які не встигли виїхати відправляли на примусова працю на Соловки і в Сибір, або знищували.

Ось показовий епізод з репортажу українськоно вчителя Петра Волиняка. Він на день раніше встиг, обійшовши застави ГПУ навколо станиці, виїхати в Краснодар зустрітися з професором українського педагогічного інституту Іваном Шаля. За професором вже слідкували. Він порадив вчителеві поскоріш втікати з Кубані. А сам не встиг. Випадок допоміг на цей раз, але цей вчитель таки відбув пізніше своє заслання (потім після війни йому вдалося переїхати в Канаду, де в 1948 році написав ці свої спогади).

Було скасовано козацький стан і фізично винищено національно свідомий елемент. Козацьку еліту “за контррєволюціонний саботаж протів колєктівізаціі” вислано на вимирання до Сибіру та північних районів Росії. Найбільш активні верстви сільського населення вислані у повному складі, наприклад, станиці Полтавська, Уманська, Поповичівська вислані повністю. І назви цих станиць змінені, відповідно, на Красноармєйскую, Лєнінградскую, Калініскую. Одночасно штучно організованим голодом виморено до 20%станичного населення. Розгромлено національно-культурне життя (ця акція відома під назвою “розгрому українізації”: закрито українські школи та інші учбові заклади, ліквідованеукраїнське книгодрукування й преса, знищено українських письменників, культурних діячів, учителів). От саме в цей час і в таких умовах українське населення Кубані було записано в росіяни. Зламана терором, доведена до стану жаху, людність не наважувалась на протести. … чисельність українського населення Кубані згідно з даними всесоюзних переписів скоротилася з 75 – 95% в 1926 році до 2% в 1959 році. Москву не задовольнили ті величезні матеріальні ресурси, що вона за 300 років свого панування виссала з України для зміцнення своєї могутності. Імперія за часи більшовицької влади насильно перепомпувала до складу російського етносу багатомільйонне населення українських територій, які насильно включила до Російської РФСР: Кубані, Ставропілля, Таганрожчини, Вороніжчини, Курщини, Білгородщини, Брянщини та інших. І цей хижацький паразитизм Москва називала “дружбою народів”. Внаслідок цієї “дружби” за рахунок українців та інших народів Союзу чисельність росіян за 70 років зросла вдвічі. [Ренат Польовий. “Кубанська Україна”]

Ще в 1960-х роках всюди на Кубані говорили українською.

За повної відсутності українських навчальних закладів діти шкільного віку розмовляли лише україн­ською мовою. Це було проблемою дляросійської школи. Скаржився тоді мені директор станичної освітньої установи: “Нічєво нє мо­жем падєлать с етім хахлацкім язиком. Урок єщьо атвєчают па-рускі, а на любой битовой вапрос – на мєстном діалєктє. Іной раз і сам нєвольно перєходішь на нєво. А ведь ми – педаґоґі – абязани єво іскоренять”. Та поступово зросійщення поширюва­лось. Прискорювалось впровадження у станицях російськомовних дитячих садків “со строгім язиковим рєжимом”. Отоді не стало в станицях українськомовних дітей (цей найдієвіший русифікаційний захід було запроваджено й в Україні за часів брежнєвщини). [Ренат Польовий. “Кубанська Україна”]

Як ми бачили з відео ще в 90-ті на Кубані вже не залишилося практично українського духу. Витравили його немилосердно за 60 років радянської влади, і замістили вільних козаків людьми без роду племені.

Підняття національного духу, як це було 70 років назад, при розпаді Радянського Союзу в 90-х вже не відбулося на Кубані.

Думалося, що розвал совєтської імперії створить умови для відродження в місцевої людності самоусвідомлення своєї приналежності до українства. Цьому б насамперед сприяв розвиток культурних зв’язків. Все нібито йшло до того.Пам’ятаю, як браталося кубанське козацтво з українським на святі 200-ї річниці переселення запорожців на Кубань – початку колонізації українським етносом земель Північного Кавказу. Але від того часу нічого на краще не змінилося. Здавалося б, українським національно-культурним відродженням мусила б передовсім перейматись Кубанська козацька рада. Але, очолена ставлениками Москви, вона послужливо підтримує московську антиукраїнську політику. В її друкованих виданнях оспівуються заслуги козацтва в служінні петербурзьким монархам, велич московської імперії, пропагується ідея об’єднання українців та білорусів в одній слов’янській державі з росіянами, героїзуються “подвиги” сучасних козаків-добровольців, що загинули в “гарячих точках” колишньої совєтської імперії (зокрема в Наддністрянщині), постійно нагнітається істерія навколо питання “законного” повернення Криму (разом із Севастополем) до складу Росії (в розмовах зі мною мої кубанські родичі – прості люди, задурені російською пропагандою, – щиро обурюються: “Відколи це наш Крим став українським?”). У виданнях Кубанської козацької ради трапляються й “наукові” праці, в яких стверджується, що кубанські козаки, як і їхні предки-запорожці, ніякі не українці, бо походять від особливого степового народу – бродників, а тепер стали росіянами. На позиції російськості теперішнього кубанського козацтва стоїть і рада. Отже, цей напрямок її політики цілком протилежний справі зближення з єдинокровною Україною. [Ренат Польовий. “Кубанська Україна”]

В 1990-х роках Кубанське козацтво почало “відроджуватися”, але не на основі своїх українських коренів. У 1990–2010-му апологети козацького руху в Російській Федерації умовно поділялися на дві категорії:

козацькі “патріоти”, які добре знають свою історію, а отже, вважають Краснова, Шкура й інших білогвардійських (і пронімецьких) вождів своїми героями. У сучасній путінській Росії цих людей переслідують за їхні переконання, щонайменше один із них має дві судимості через це;

“ряжені” — основна маса псевдокозаків, які насправді здебільшого не здатні довести належність своїх предків до козацтва й мають дуже поверхове уявлення про козацькі звичаї та інше.

Перша категорія — козацькі патріоти Росії, щодо подій в Україні у 2014–2015 роках у гіршому разі посіли нейтральну позицію, а в кращому — стали підтримувати Збройні Сили України та добровольчі формування в боротьбі з путінською владою та її сателітами.

Друга категорія — сторонні люди, що стали себе називати козаками, масово з’явилися серед сепаратистів і російських терористів. Під час війни на Донбасі це вилилося взагалі в потворні явища, коли люди, що перебували в місцях ув’язнення, мають кримінальні татуювання, раптом оголосили себе козацькими отаманами та пішли захищати «православний мир» у складі так званих ДНР і ЛНР. Водночас у патріархальному козацькому суспільстві наявність таких персонажів-злочинців була просто неможливою. За мовчазною згодою з представниками влади козаки вбивали їх без суду та слідства.

В жовтні цього року у Верховній Раді створили міжфракційне депутатське об’єднання “Кубань”. Завданням цього об’єднання є розробка політики щодо повернення у культурне й соціальне поле українських етнічних територій та етнічних українців, насамперед з Кубані. Це дуже не складне завдання, бо не ясно, чи захочуть зараз почути жителі Кубані якісь заклики з України. Але час пройде, і можливо від ознайомленям зі своєю справжньою історією там щось зміниться… Хоча надії мало.

Тече Кубань аж у лиман, верст , мабуть, за триста.

Пісок круте, воду муте, щоб не було чисто

Тече Кубань аж у лиман, а з лиману в море

Та й не знали козаченьки, яке буде горе…

Колись було в людей добро, нажите годами,

Забирали, однімали цілими возами…

А що ж вони забрали?

Хліб, коняку, товаряку, ще й вівцю і курку…

Кінжал, шашку, сідло, шапку, черкеску ще й бурку.

Аж десь взявсь, та й піднявсь більшовик з війною

Третє літо на тім світі кров ллється рікою.

Різав людей: жінок дітей, розбоєм зайнявся.

Офіцерів, командирів побив та й повішав.

Охфіцерів, командирів побив та й повішав.

Кровавою розправою своє серце  тішив.

Посилання:

  1. ВОЛИНЯ́К Петро Кузьмович: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=27626
  2. Волиняк П. Кубань – земля українська, козача… : http://diasporiana.org.ua/ukrainica/2680-volinyak-p-kuban-zemlya-ukrayinska-kozacha
  3. Дмитро Білий. Малиновий Клин Нариси з історії українців Кубані. https://www.e-reading.life/book.php?book=1056563
  4. Польовий Ренат. Кубанська Україна. https://www.e-reading.by/bookreader.php/1015214/Poloviy_-_Kubanska_Ukraina.html
  5. Україна і Кубань. Природне возз’єднання. https://tyzhden.ua/History/209828

The views expressed in this blog are solely that of the author and Kohorta may not share the views of the author.

Comments are closed.